Від атеїзму до святості

Автор: ks. Mieczysław Piotrowski TChr

Свята Едита Штайн була однією з найвидатніших особистостей європейської філософської та культурної еліти ХХ століття. Безкомпромісне шукання правди привело її з глибокого атеїзму до вершин святості. Вона загинула мученицькою смертю в концтаборі Аушвіц (Освенцім) 1942 року. Святіший Отець Йоан Павло ІІ канонізував її 1998 року і проголосив Покровителькою Європи.

Дитинство

 

Едита Штайн народилася у Вроцлаві 12 жовтня 1891 року в заможній єврейській родині, в будинку по вулиці, що нині має назву Дюбуа. Вона була наймолодшою, одинадцятою дитиною Зігфрида й Августи Штайнів; четверо з дітей померли одразу ж після народження. Батько Едити неочікувано помер, як їй ще не було і двох років. По смерті батька Августа мусила перейняти керівництво фірмою, що торгувала деревом. Мати Едити була винятковою особистістю, єднала цілу родину теплом вимогливої любові. Вона була взірцем глибокої віри в Бога, вірності щоденній молитві, ретельного дотримування постів та інших релігійних практик.

„Простий спосіб життя, його природна й невимушена атмосфера” – таким було сімейне середовище, в якому зростала мала Едита. Вона сама зізнавалася, що в дитячі роки з  неї било джерело радості й безтурботності, але водночас вона була впертою і пустотливою: „У перші роки життя я була немов ртуть, постійно в русі, кипіла надміром задумів, була зухвала й занадто цікава, при цьому невгамовно вперта, коли щось суперечило моїй волі. (…) Але всередині у мені крився інший світ. Все, що за дня я бачила або чула, переживала там наново. Вигляд п’яниці міг переслідувати й мучити мене вдень і вночі. (…) Також я ніколи не могла зрозуміти, як можна з цього сміятися. У свої студентські роки – не вступаючи в жодну організацію й не складаючи обітниць – я стала уникати навіть краплини алкоголю, аби з власної провини не втратити свободи духа й людської гідності” („Історія однієї єврейської сім’ї”, сс.87-88).

Едита ніколи не погоджувалася на пересічність. Вона з дитинства вчилася панувати над собою, серйозно виконувати доручення, досягати визначеної мети витривалою працею та підпорядковувати свої рішення волі, що не було легким, оскільки вона відзначалася великою чутливістю серця.

 

Радикальне відкинення віри

 

Едита виховувалася в середовищі віруючих, але не ортодоксальних юдеїв. Із мамою та рідними молилася не єврейською, а німецькою. Також і по суботах їхня фірма працювала, як у звичайний день. 1897 року Едита розпочала навчання в початковій школі, а в 1908-1911 роках навчалася в ліцеї ім.Вікторії у Вроцлаві. Вона була винятково здібна і відзначалася внутрішньою дисципліною, самозреченням і витривалістю в праці, завдяки чому діставала прекрасні оцінки у школі.

У 15-річному віці Едита перестала молитися й відкинула віру в Бога. Мешкала вона тоді у своєї сестри Ельзи в Гамбурзі. Ось як вона в автобіографії описує це переломне рішення: „Поробивши всі хатні справи, я читала. Читала, а також чула про справи, які не приносили мені користі. Професійна спеціалізація мого швагера вимагала наявності у його бібліотеці книжок, які геть не надавалися для читання 15-річній дівчині. Окрім того, Макс і Ельза були повними атеїстами, у їхньому домі не було й сліду будь-якої релігійності. Тут я також цілком свідомо і з власної волі перестала молитися” (там само, с.179). Духовна криза Едити розпочалася двома роками раніше. Її невпинно непокоїло шукання правди. Вона бачила, як її брати молилися без внутрішньої певності в існуванні Бога. Особливо сильно вона пережила похорон двох своїх дядьків, які покінчили життя самогубством. Своїм надзвичайно вразливим дівочим серцем вона відчула, що під час похорону люди молилися без віри в індивідуальне життя по смерті та повторну зустріч із померлими. Через багато років вона писала: „Безсмертя людської душі не є предметом віри у юдеїв. Всі їхні зусилля стосуються скороминущого, тлінного. Навіть побожність побожних скерована на освячення земного життя” (там само, с.98).

Едита була безкомпромісна в шуканні правди. Вона відкинула віру в існування Бога, чий образ склався у її свідомості в період дитинства, і до 21 року життя вважала себе атеїсткою. „Стан моєї душі перед наверненням – то був гріх радикальної невіри”, – написала після свого навернення. Однак у цей період „радикальної невіри” Едита з великою ревністю тужила за істиною і шукала її на шляхах філософського пізнання. В одному з листів до Романа Інгардена вона писала: „Озираючись на ті часи, їхнім тлом завжди бачу розпачливий стан духа, у якому я перебувала, те неймовірне сум’яття й темряву”. Її щире і сповнене пристрасті шукання правди було за своєю суттю шляхом, що провадив до Бога, хоча тоді вона цього й не усвідомлювала. Коли відшукала істину в особі Христа – написала: „Туга за правдою була моєю єдиною молитвою. (…) Хто шукає істину – шукає Бога, навіть якщо він цього не усвідомлює”. Потрібно пам’ятати, що в період сум’яття і тьми, розпачу духа, викликаного атеїзмом, Едита зберегла велику внутрішню чесність, дисциплінованість, чистоту серця, вірність етичному радикалізмові. В шуканні правди вона була безкомпромісна, готова заради неї понести які завгодно зречення. Вона писала: „Життя наукою – вимогливе. Я завжди жила, як монахиня”.

Тільки завдяки чистоті серця Едита витривало йшла дорогою дозрівання до правди і не відійшла „у відхлань крайнього агностичного скептицизму” (Й.І.Адамська OCD, „Блаженна Едита Штайн”, с.32).

У період навчання Едита обдарувала винятковими почуттями польського студента Романа Інгардена і Ганса Ліппса. „Попри велику відданість праці, я живила в серці надію, що пізнаю велику любов й щастя в подружжі, – писала вона в автобіографії. – Абсолютно не знаючи католицької віри й моральності, я, однак, була повністю проникнена католицьким ідеалом подружжя. З-посеред юнаків, з якими я зустрічалася, особливо мені подобався один, і я охоче вийшла б за нього заміж” („Історія однієї єврейської сім’ї”, с.284). Едита зуміла сповнити духовністю своє чуттєве захоплення, аби любов була прагненням блага коханої людини, а не намаганням здобути цю людину й володіти нею. Вона захищала своє дівоцтво як дорогоцінний скарб. Згадувала в автобіографії: „Нашу приязнь я будувала на незламному переконанні, що це дуже чиста людина. (…) Я не хотіла контактувати з людьми, які в цьому питанні кульгали” (там само, с.264).

 

Розпад атеїстичних упереджень

 

Едита Штайн була однією з перших і нечисленних дівчат, які 1911 року розпочали навчання у Вроцлавському університеті. Упродовж двох років вона вивчала там психологію, історію та німецьку філологію. 1913 року Едита перебралася до Геттінгену, аби в тамтешньому університеті здобувати знання з філософії під керівництвом філософа всесвітньої слави Едмунда Гуссерля, засновника знаменитої школи феноменології, переважну частину студентів якої становили євреї. „Гуссерль і його дружина були євреями за походженням, але дуже рано перейшли на протестантизм” (там само, с.320). Феноменологія була новим напрямом у філософії, який багатьох надихнув прийняти християнство. Панівна доти філософія Канта – філософія ідеалізму – редукувала кожен людський досвід, а також природу Бога, до суто суб’єктивних понять. Натомість Гуссерль підкреслював можливість пізнання об’єктивної дійсності, в тому числі й надприродної. Завдяки цьому Едита зрозуміла, що також і вона має змогу дійти до пізнання існування невидимого Бога. Найбільше вона була захоплена лекціями двох професорів-євреїв: Адольфа Райнаха, який прийняв хрещення, та наверненого 1899 року на католицизм Макса Шелера, чиї геніальні лекції про покору і святість відкрили перед Едитою незнані доти перспективи пізнання у сфері духа. Навчання в Геттінгені, у найпрестижнішому гуманітарному закладі тогочасної Європи, привело до того, що мури атеїстичних упереджень Едити почали тріскати й  розпадатися, а її дух поволі відкривався на прийняття таємниці Бога невидимого.

Передаймо слово Едиті Штайн: „Макса Шелера переповнювали католицькі ідеї, і він умів знаходити для них прихильників з усією блискучістю свого духа і переконливістю викладу. Це було моє перше зіткнення з незнаним доти світом. Не привело воно мене ще до віри, але відкрило певний рівень „феномену”, обік якого я не могла пройти, мов сліпець. Недаремно в нас постійно вкладали принцип, аби ми до кожної речі підходили без упереджень, відкидаючи всілякі „острахи”. Одне по одному спадали з мене пута раціоналістичних забобонів, у яких я зростала, не знаючи про те, і несподівано постав переді мною світ віри. Бо ж люди, з якими я щодня зустрічалася, на яких дивилася із захватом, – жили цією вірою. А отже, вона повинна була становити цінність, гідну щонайменше вдумливості. Деякий час я була аж надто зайнята іншими справами, тому проблемами віри систематично не цікавилася. Задовольнялася лише безкритичним всотуванням у себе імпульсів, що випливали з мого оточення, яке – майже непомітно – перемінювали мене зсередини” (там само, сс.333-334). „У Геттінгені я навчилася шанувати питання віри і поважати віруючих людей. Я навіть ходила інколи зі своїми товаришами до протестантського храму (суміш політики і релігії, що панувало в тих проповідях, вочевидь не могла привести мене до пізнання істинної віри і радше відштовхувала мене) (там само, с.409). Отак навчання у Геттінгені стало причиною того, що в Едиті розпочався процес повільного розпаду її атеїзму, а також відкривання захопливої і таємничої надприродної дійсності та віри в Бога.

1915 року, коли палала Перша світова війна, Едита перервала навчання, аби упродовж п’ятьох місяців працювати у польовому шпиталі в Моравії як санітарка Червоного Хреста. З великою відданістю, турботою і безкорисливою любов’ю вона опікувалася пораненими солдатами та хворими на інфекційні хвороби. Повернувшись, у серпні 1916 року, вона захистила докторат із філософії у Фрайбурзькому університеті у професора Едмунда Гуссерля, діставши найвищу оцінку – summa cum laude. Це було величезним досягненням, оскільки в ті часи жінок не сприймали в наукових колах. Надзвичайні здібності Едити належно оцінив професор Гуссерль, довіряючи їй функції своєї асистентки.

Це – правда

 

Едита почала щораз то більше наближатися до християнства, спостерігаючи за людьми віруючими, які мали справжній контакт із Богом, завдяки чому випромінювали особливе тепло любові та миру. Таким чином вона відкривала існування незнаного, непізнаваного почуттями, але водночас захопливого своєю духовною красою надприродного світу. Стала заглиблюватися в читання Нового Завіту, вивчала „Отче наш” німецькою мовою, пізнавала праці великих християнських філософів: св.Августина, св.Томи, Дунса Скотта.

1917 року Едита отримала вражаючу для себе звістку про смерть на фронті її улюбленого викладача Адольфа Райнаха. Його дружина Анна попросила Едиту допомогти у впорядкуванні листів померлого чоловіка. Едита, як людина, що не вірила в потойбічне життя, гадала, що застане молоду вдову в сильному пригніченні. На свій подив, вона побачила, що Анна – попри біль, викликаний втратою коханого чоловіка, – випромінювала погідність духа й зовсім не потребувала потішань. Едита зрозуміла, що віра у воскреслого Христа і вічне життя давала Анні велику духовну силу. По роках вона написала: „На похороні Райнаха я вперше зустрілася з хрестом і Божою міццю, яку Він уділяє тим, хто його несе. Я вперше в житті побачила Церкву в її перемозі над жалом смерті. Тієї миті занепала моя невіра й відкрився Христос у таємниці хреста” („Думки Едити Штайн”, Verbinum, 1995, с.27).

Приклад глибокої віри Анни Райнах став для Едити виразним знаком, який провадив її до християнства. Однак у той час їй було дуже важко прийняти остаточне рішення. Вона повинна була ще дозрівати до нього, і для цього знадобилося близько п’ятьох років. По річній тяжкій співпраці з Гуссерлем Едита 1918 року відмовилася бути його асистенткою. Після публікації кількох своїх книжок та після численних блискучих виступів на філософських симпозіумах Е.Штайн стала однією з найвидатніших постатей європейської філософської та культурної еліти.

То були часи, коли багаторічні витривалі пошуки істини привели Е.Штайн до порогу християнства. Безпосередньою причиною, яка закріпила її рішення цілковито віддати себе Христові і вступити у спільноту Католицької Церкви, було цілонічне читання автобіографії св.Терези Великої (Авільської). Це відбулося літнього вечора 1921 року в домі університетських приятелів, подружжя Ядвіги і Конрада Мартіусів. Коли Едита залишилася сама в їхньому домі, взяла читати книжку, яку випадково витягла з домашньої бібліотеки. Це була автобіографія св.Терези Авільської. Через багато років Едита так згадувала цю подію: „Простягла руку по яку-небудь книжку, аби взяти щось. Книжка називалася «Життя св.Терези з Авілю, написане нею самою». Почала читати. Вона мене захопила! Я читала її на одному диханні, до кінця. Закривши книжку, сказала собі: це – Правда”. Для Едити стало очевидним, що істиною є особистість воскреслого Христа, Який живе і діє у своїй Церкві. Увірувати в Нього – це встановити з Ним особистий контакт у молитві й таїнствах. Вранці вона одразу ж пішла до книгарні, аби купити католицький катехізис і малий месал. Її багаторічне, болісне шукання істини завершилося рішенням прийняти хрещення у Католицькій Церкві. Містичний досвід Бога у св.Терези був для Едити довершенням її тривалого періоду пошуків, який вона назвала особливого роду молитвою, що провадить до віри – трактованої як „спочинок у Бозі”. Едита зрозуміла, що справжніми експертами в галузі віри є містики й святі, оскільки вони мають автентичний досвід Бога.

Ось як Едита писала про шлях визволення з атеїстичної неволі: „Від 1921 року, коли мені до рук потрапило „Життя…” нашої святої матері Терези, (…) воно поклало край моїм тривалим шуканням істинної віри (…); Бог є Правдою. Хто шукає правди – шукає Бога, навіть якщо не знає про це… Хтось може бути невіруючий без особистої провини (у сенсі повного незнання Бога), й тому образи Святого Письма для нього нерозбірливі. Ми знаємо, що вже саме обтяження первородним гріхом викликає повне затьмарення духа; якщо на додачу його затемнює оточення, то яку ж воно несе відповідальність і провину! Сам невіруючий, однак, завжди співвідповідальний. Щораз рідше трапляється так, аби до когось не дійшли ніякі свідчення про Бога… Бог кожного провадить його власним шляхом: одні добираються до мети швидше й легше, інші пізніше й важче. Все, що можемо зробити, є дрібницею порівняно з тим, що отримуємо. Але це „трошки” мусимо зробити самі. Насамперед – витривало молитися про пізнання належного шляху; а коли його побачиш, іти без спротиву за натхненням благодаті. Хто так чинить і триває терпляче, – не може сказати, що всі його зусилля даремні. Не треба лиш визначати Богові строків” („Думки Едити Штайн”, сс.46-47).

Е.Штайн підкреслює, що віра є даром Бога, але людина мусить взятися до труду відкритості та прийняття цього дару: „Людина, в якій діє благодать і яка до неї схиляється, зазвичай провадить довгу боротьбу, аби поступово вирватися з природного світу і з себе. (…) Благодать має сама прийти до людини. Сама по собі людина може в кращому разі дійти до її брам, але ніколи не зуміє форсувати входу” (цит. за: Й.І.Адамська OCD, „Блаженна Е.Штайн”, с.47); „Бог тут побуджує і Бог звершує, але вимагає співпраці людини, її власного духовного діяння. Людський дух має бути позбавленим усього, що його виповнює відповідно до його природи, і бути вихованим до того, аби пізнати Бога і в Ньому самому радіти” (Едита Штайн, „Знання Хреста”, переклад Й.І.Адамської, Краків, 1994, вид.ІІ, с.132).

У листі до колеги, який щиро шукав Бога, Едита дає йому просту пораду: „Що ж порадити? Я Вам уже писала: стати дитиною, а життя – разом з усіма шуканнями і всім філософствуванням – скласти в руки Отця. А якщо Ви на це ще не можете зважитися, то – просити незнаного Бога, Який викликає сумніви, аби допоміг. Тепер Ви напевно поглянете на мене здивовано, що насмілююся радити Вам таку просту, дитячу мудрість. Вона ж є справжньою мудрістю тому, що проста; в ній криються усі таємниці. Це також і шлях, який безпечно провадить до мети” (Й.І.Адамська OCD, „Блаженна Е.Штайн”, с.62).

 

Повторне народження

 

По кількох місяцях інтенсивної підготовки Едита прийняла хрещення; це відбулося 1 січня 1922 року в храмі св.Мартіна у Бергцаберні (маленьке німецьке містечко неподалік кордону з Францією. – Прим.пер.). Прийняття цього таїнства було для неї досвідом повторного духовного народження, вкорінення в Божу реальність. Вона написала: „Не підлягає сумнівам, що при відродженні з Духа душа зазнає цілковитої зміни. (…) Дух Світла ніколи не нищить людську індивідуальність, а лиш заручається з нею, і завдяки цьому людина переживає нове народження” (там само, с.62).

Приймаючи хрещення і Перше Причастя, Едита мала тверде рішення повністю присвятити себе Богові в чернечому житті; однак, не бажаючи завдавати болю своїй матері, вирішила ще кілька років зачекати. Вона склала приватну обітницю чистоти, вбогості та послуху, приймаючи місце вчительки німецької мови у ліцеї сестер-домініканок. За уроки вона не брала ніякої оплати. Від дня хрещення Едита щоденно брала участь у Євхаристії. Також вона мала постійного сповідника. Ісус Христос став її найбільшою любов’ю. Вона любила Його всією силою своєї волі й почуттів. Тривала при Ньому на євхаристійній адорації, заглиблювалася в драму Його страждань і смерті. Багато годин проводила на молитві та спогляданні. Таким чином вона відкривалася на єдину Божу дійсність любові та істини. Едита відкривала, що людина сама по собі є нічим і може віднайти свою безконечну цінність і гідність єдино лише у з’єднанні з Христом. Її заохочення братися до щоденного труду прагнення до святості завдяки вірності істині віри – скероване до кожного з нас: „Хто, йдучи за істиною віри, шукає Бога, той у добровільно прийнятому труді відкриється саме в тому напрямку, до якого притягуваний той, хто обдарований містичною благодаттю; він визволятиметься від почуттів і „образів” пам’яті, навіть від природної діяльності розуму та волі, і входитиме до очищеної від усього самотності власного нутра, аби там тривати в темній вірі, в простому, сповненому любові спогляданні [своїм] духом Бога прихованого, Котрий, хоч і таємний, є присутній” („Буття”, с.444).

З власного досвіду Едита так писала про молитву: „Безмежна, любовна відданість Богові, це повне і тривале з’єднання, є найвищим, до чого можемо дійти, піднесенням серця і найвищим ступенем молитви. Душі, які це осягнули, справді є серцем Церкви, в них живе первосвященицька любов Христа. Приховані з Христом у Бозі, вони вже не знають нічого, крім Божої любові, яка їх переповнює і променить на інших” („З власної глибини”, т.2, сс.151-152).

У цей період Едита Штайн молилася й інтенсивно займалася наукою. Вона написала кілька дуже важливих філософських праць, переклала твори св.Томи Аквінського та книжку великого мислителя ХІХ ст., наверненого з англіканства, – кардинала Ньюмана. У 1928-1933 роках її запрошували з лекціями до різних європейських університетів. Коли Гітлер прийшов до влади 1933 року, для євреїв і католиків настав час великих переслідувань. Навесні 1933 року Едита написала листа до Папи Пія ХІ, де просила про написання енцикліки на засудження гітлерівського атеїзму. В жовтні того ж року вона вступила в орден кармеліток босих у Кельні і прийняла ім’я сестри Терези Бенедикти від Хреста.

Едита дослівно розуміла заповідь любити ворогів, і тому ревно молилася за переслідуваних і переслідувачів, жертвуючи себе як винагороду за єврейський народ, Німеччину та мир у світі. Ось так вона тоді писала: „Мені стало зрозуміло, що Бог знову кладе важку руку на свій народ, і що доля цього народу є також моєю долею. (…) Я розмовляла зі Спасителем і сказала Йому, що знаю, що то Його хрест нині покладено на єврейський народ. Загал цього не розуміє, але ті, хто розуміють, ті мусять від імені всіх з готовністю взяти його на себе. Я хочу це зробити, нехай лиш Він покаже мені, як. Коли молебень закінчився, я мала внутрішню впевненість, що мене вислухано. Але в чому має полягати це несення хреста – того я ще не знала”.

Вступивши в монастир, Едита променіла радістю, як ніколи доти. Чим можна пояснити факт, що ця велика інтелектуалка, яка страшенно любила танцювати, ходити в гори, веслувати, грати в теніс, любила концерти, театр, філософські дискусії – позбавлена всього цього, була настільки щаслива у своїй строгій клаузурі? Єдиним джерелом її радості було, як сама писала, „розпочати життя, тримаючи Бога за руку”. Вона також визнала, що упродовж цілого життя не пережила стільки радості, як за два роки свого новіціату. Її радість поставала з глибокого споглядання і смирення, а отже – з тісного з’єднання в любові з Христом. І  молитви вона черпала велику міць споглядання, а також і творчі сили. У вільний від монастирських занять час Едита за дев’ять місяців написала 500-сторінкову філософську працю „Endliches und Ewiges Sein” (укр. переклад – «Конечна істота і вічна Сутність» – Прим.пер.).

Після так званої „кришталевої ночі” 9 листопада 1938 року, коли десятки тисяч євреїв в усій Німеччині було арештовано й відвезено до концтаборів, с.Тереза Бенедикта знала, що муситиме виїхати з Німеччини, аби не давати гітлерівцям додаткового приводу ліквідувати монастир. У той час фашисти-атеїсти, керуючись ненавистю до Церкви, закрили чимало монастирів, а сестри-монахині опинилися просто на вулиці. Новорічної ночі 1938 року с. Терезу Бенедикту і її рідну сестру Розу, яка прийшла до Церкви 1936 року, таємно вивезено до Кармелю в голландському містечку Ехт. У перші місяці 1939 року Гітлер організував масовану пропагандистську акцію, скеровану проти євреїв у Польщі. Того самого року у Вербну Неділю с. Тереза Бенедикта пише до матері-настоятельки листа, в якому висловлює готовність прийняти смерть з волі Божої на винагородження за мир у світі, за Церкву, євреїв, німців та щоб припинилося панування антихриста Гітлера.

В октаву Божого Тіла 1939 року вона пише заповіт, завершуючи його словами: „Вже зараз я приймаю смерть такою, яку мені Бог призначив, з повним підкоренням Його волі і з радістю. Прошу Господа, аби зволив прийняти моє життя і смерть на свою честь і славу, за всі справи Пресвятого Серця Ісуса і Марії, за св.Церкву, зокрема за збереження, освячення і досконалість нашого святого Ордену, за Кармель у  Кельні та Ехті, в дусі винагородження на невіру єврейського народу, аби Господь був прийнятий своїми, аби настало Його царювання у славі, на ублагання спасіння для Німеччини, за  мир у  світі, зрештою за моїх близьких, живих і померлих, за всіх, кого мені Бог дав, аби ніхто з них не загинув”
(цит. за: Й.І.Адамська, „Про ніч, яку ти пройшла”, с.170).

 

Вітаю тебе, хресте, єдина надіє

 

1 вересня 1939 року Гітлер, напавши на Польщу, розв’язав Другу світову війну. Двома тижнями пізніше с. Бенедикта пише приголомшливе есе „Вітаю тебе, Хресте, наша Єдина Надіє”, в якому підкреслює, що через молитву і співчутливу любов можна надавати допомогу пораненим, помираючим та осиротілим дітям. Хто здатен забути про себе, споглядаючи Страсті Христа, той силою містичної молитви долатиме найбільше зло. Сестра Бенедикта пише: „Scientiam crucis (знання хреста) можна здобути лише тоді, коли сам до глибини пізнаєш хрест. Від початку я була в цьому переконана, тож сказала з глибини серця: Ave crux, spes unica (вітаю тебе, хресте, єдина надіє)!” (там само).

1941 року Німеччина окупувала Голландію. 15-го вересня 1941 року окупаційна влада змусила с.Терезу Бенедикту носити жовту зірку Давида з написом: „Єврей”, а також періодично реєструватися в гестапо. Сестра Бенедикта ніколи не вітала гестаповців належним „Хайль Гітлер!” Одного разу вона відчула внутрішнє побудження виразно заявити, по який бік барикад вона сама стоїть у битві, що точиться поміж Богом і сатаною, тому привітала гестапівця, який проходив обік, словами „Слава Ісусу Христу”. Офіцер від несподіванки онімів, схилив голову й нічого не відповів. Під час перебування в Ехті с. Тереза Бенедикта писала останню, безсумнівно найціннішу працю свого життя, під назвою „Знання Хреста” (вид-во оо. Кармелітів босих, Краків, 2005). Це – геніальне дослідження теології св. Йоана від Хреста.

26-го червня 1942 року голландський єпископат поширив пастирський лист із протестом проти депортації євреїв та вигнання єврейських дітей із католицьких шкіл, єдиних доступних для них. Гітлерівська влада звеліла єпископам відкликати протест. На противагу протестантським пасторам католицькі єпископи не тільки не відкликали листа, але й звеліли з усіх амвонів зачитати повну погроз телеграму, отриману від окупаційної влади. У відповідь гітлерівці арештували в неділю 2 серпня 1942 року всіх католиків єврейського походження, які перебували на території Голландії. Серед арештованих опинилися й с. Тереза Бенедикта та її сестра Роза Штайн. Перш ніж їх вивезено до Освенціму, упродовж кількох днів обидві жінки перебували в таборі на території Голландії, де с.Тереза Бенедикта втішала й духовно підтримувала співв’язнів. Хоча вона усвідомлювала, що незабаром на неї чекає смерть, проте випромінювала погідність духа. До Освенціму їх разом із сестрою вивезено 7 серпня 1942 року в товарних вагонах. Подорож тривала два дні. Сестра Тереза Бенедикта до кінця носила свій кармелітський хабіт. Все вказує на те, що одразу після прибуття до Освенціму її відправили в газову камеру, а потім спалили тіло в крематорії.

Нині на місці мученицької смерті Едити Штайн знаходиться металева таблиця, на якій можна побачити цитату з її творів: „Любов буде нашим вічним життям, і вже тут ми мусимо наблизитися до неї так, як це лиш можливо. Ісус став людиною, аби бути для нас дорогою. Отож що потрібно зробити? З усіх сил звільнятися (…), розум скеровувати до Бога у простому погляді, волю в любові підкорити волі Божій. Легко це казати, але праця цілого життя не дала б цього осягнути, якби Бог не зробив річ, найбільш вагому. Ми, однак, маємо вірити, що Він не відмовить нам у своїй благодаті, коли вірно зробимо те „трошки”, яке можемо зробити. А це „трошки”, дивлячись об’єктивно, означає для нас дуже багато” („Твердиня”, с.59).

Едита Штайн – навернена атеїстка, кармелітка, один із найвидатніших умів ХХ століття, учений-філософ, а водночас свята – завершила своє земне життя 9 серпня 1942 року, стаючи виразним знаком для людей, які шукають правди, а також символом єдності поміж католиками і юдеями.

Сестра Тереза Бенедикта була проголошена блаженною в Кельні 1 травня 1987 року, звершив беатифікацію Папа Йоан Павло ІІ. Натомість її канонізація відбулася в Римі 11 жовтня 1998 року. А роком пізніше її проголошено Покровителькою Європи.

Свята Едита Штайн є особливо виразним дороговказом для всіх нас на дорозі пошуку істини та життя вірою на щодень. Свідчення її навернення та її твори сьогодні є винятково актуальними. Вслухаймося в цей голос: „Не потрібно нам аж до кінця життя шукати доказу правомірності релігійного досвіду. Однак обов’язковим є, щоб ми висловилися „за” або „проти” Бога. Саме це від нас вимагається: зважитися, не отримуючи взамін гарантійного талону. Це – великий ризик віри. Шлях провадить від віри до бачення, а не навпаки. Той, хто надто гордий, аби протискатися крізь цю вузьку хвіртку, залишається назовні. Однак той, хто крізь неї проникне на інший бік, ще за життя доходить до щораз то повнішої ясності й пізнає правдивість максими: credo et intelligam – вірую і розумію. Як на мене, небагато чого тут можна добитися на шляху пережиттів, які формуються і конструюються в уяві. Христос не залишив нас тут сиротами. Він послав нам свого Духа, аби допровадив нас до повноти істини (пор. Йн 16,13). Христос заснував свою Церкву, керовану Його Духом, і дав нам на землі свого заступника, чиїми вустами промовляє до нас Святий Дух. У цій же Церкві Він з’єднав усіх вірних і захотів, аби один був відповідальний за іншого. Таким чином ми не залишаємося поодинці, й коли втрачаємо довіру до свого розпізнання й навіть до своєї молитви, нам приходить на допомогу сила, що плине з послуху Церкві та з віри в заступництво інших” („Думки Едити Штайн”, сс.99-100).

Нехай приклад св. Едити Штайн заохотить нас безкомпромісно йти дорогою віри, а отже – так дисциплінувати себе, аби щоденна молитва, регулярне приступання до таїнства Примирення й участь у Євхаристії сприймалися нами як найважливіший привілей та обов’язок, а життя згідно з вимогами Євангелія – як єдиний шлях, що веде до щастя в небі. Це рішення виразимо словами св. Едити Штайн:

„О Господи, дай мені, прошу, все,

що провадить мене до Тебе.

І забери від мене все, Господи Боже,

що може мене від Тебе відвести.

Забери в мене також і мене саму,

і всю мене прийми як Твою власність”.

о. Мечислав Піотровський SChr  

 

Джерела:

1. Едита Штайн, „Історія однієї єврейської сім’ї”, вид-во оо.Кармелітів босих, Краків, 2005

2. Едита Штайн, „Роздуми про жінку”, Борне-Суліново, 2005

3. Й.Іммакулата Адамська OCD, „Сяйво глибини”, Борне-Суліново, 2003

4. Едита Штайн, „Знання Хреста”, вид-во оо.Кармелітів босих, Краків, 2005

5. Й.Іммакулата Адамська OCD, „Світло розуму й віри. Духовний шлях Едити Штайн – св.Терези Бенедикти від Хреста”, Познань, 2002

6. Й.Іммакулата Адамська OCD, „Сіль землі: справа Едити Штайн”, Познань, 1997

7. Й.Іммакулата Адамська OCD, „Блаженна Едита Штайн”, вид-во оо.Кармелітів босих, Краків, 1988

назад

Copyright © Wydawnictwo Agape Sp. z o.o. ul. Panny Marii 4, 60-962 Poznań, tel./ fax: 61/ 852 32 82 | tel. 61/ 647 26 86